В даний час інфекції, що передаються статевим шляхом (ІПСШ), до яких, згідно з класифікацією МКХ-10, відносять сифіліс, гонококову інфекцію, урогенітальний хламідіоз, урогенітальний трихомоніаз, венеричну лімфогранулему, шанкроїд, пахову грануну. аногенітальну герпетичну вірусну інфекцію, становлять суттєву проблему охорони здоров'я. Цю групу захворювань вирізняє значна поширеність, ризик розвитку порушень репродуктивної функції та інших серйозних ускладнень.

podkhody-k-lecheniyu-infektsij-peredayushchikhsya-polovym- >Калюжна Лідія Денисівна</span>, доктор медичних наук, професор, заслужений діяч науки та техніки України, завідувач кафедри дерматовенерології Національної медичної академії післядипломної освіти ім. П.Л. Шупика, Київ</p> <p>Серед ІПСШ статистичному обліку підлягають сифіліс, за рівнем захворюваності яким переважно судять про епідеміологічну напруженість ІПСШ, а також гонорею, хламідіоз, трихомоніаз, мікоплазмоз.</p> <p>Урогенітальний хламідіоз</p> <p>Урогенітальна хламідійна інфекція, що викликається Chlamydia trachomatis (Chl. trachomatis), грамнегативною облігатною внутрішньоклітинною бактерією, є найпоширенішою ІПСШ у країнах Європи та США, що виявляється переважно у осіб віком до 25 років. Частота виявлення урогенітальної хламідійної інфекції у жінок молодого віку становить 10%. За даними Всесвітньої організації охорони здоров'я, у світі щорічно реєструється 100 млн. нових випадків інфікування Chl. trachomatis.</p> <p>Інфікування відбувається при статевому контакті з хворим, можливе внутрішньоутробне зараження та при проходженні новонародженого через родові шляхи.</p> <p>Клінічні ознаки не є патогномонічними для даної ІПСШ. Симптоми урогенітального хламідіозу у жінок включають слизово-гнійні виділення з цервікального каналу та/або піхви, біль у нижній частині живота, дизурію, посткоїтальні та міжменструальні кров'янисті виділення, хронічний тазовий біль, безплідність, у чоловіків - слизові та слизово-слизові дизурію, біль у нижній частині живота з іррадіацією в ділянку промежини, порушення ерекції (варто відзначити, що більшість епізодів урогенітальної хламідійної інфекції нижніх відділів урогенітального тракту як у жінок, так і у чоловіків протікає безсимптомно і залишається недіагностованим). Крім цього, можливі хламідійний кон'юнктивіт, хламідійний фарингіт.</p> <p>Згідно з МКБ-10, виділяють:</p> <ul> <li>хламідійну інфекцію нижніх відділів сечостатевого тракту (цервіцит, уретрит);</li> <li>хламідійну інфекцію органів малого тазу та інших сечостатевих органів (епідідиміт, запальні захворювання органів малого тазу у жінок, орхіт);</li> <li>хламідійну інфекцію аногенітальної області;</li> <li>хламідійний фарингіт;</li> <li>хламідійну інфекцію іншої локалізації.</li> </ul> <p>Вагітність є досить вразливим станом, при якому можлива маніфестація урогенітальної хламідійної інфекції. Зазначимо, що ІПСШ можуть призводити до мимовільного аборту, вад розвитку плода, передчасного розриву навколоплідних оболонок та передчасних пологів, передлежання плаценти, плацентарної недостатності, синдрому затримки розвитку плода та його гіпоксії, внутрішньоутробного інфікування плода.</p> <p>Діагноз встановлюють на підставі клінічної картини та даних лабораторних досліджень, які включають молекулярно-біологічні методи (методи ампліфікації нуклеїнових кислот або полімеразна ланцюгова реакція (ПЛР)-діагностика), культуральне дослідження, метод прямої імунофлюоресценції. ПЛР-діагностика завдяки високій чутливості та специфічності, а також можливості використання проб клінічного матеріалу, отриманих неінвазивним шляхом, показала переваги в порівнянні з іншими методами ідентифікації Chl. trachomatis і рекомендована з цією метою Центрами з контролю та профілактики захворювань (Centers for Disease Control and Prevention — CDC) та Європейським посібником з ведення пацієнтів з інфекцією, викликаною Chl. trachomatis (Lanjouw E. et al., 2010; Workowski KA et al., 2010).</p> <p>Контроль лікування урогенітальної хламідійної інфекції методом ПЛР рекомендовано проводити не раніше ніж через 4 тижні після його закінчення через можливість хибнопозитивного результату, обумовленого наявністю «уламків» мікроорганізмів, сприйманих як Chl. trachomatis.</p> <p>Доведено високу чутливість Chl. trachomatis до макролідів, тому в її дослідженні немає необхідності (Шіпіцина Є.В. та співавт., 2004). Згідно з рекомендаціями CDC та Європейського керівництва з ведення пацієнтів з інфекцією, спричиненою Chl. trachomatis, препаратом вибору (у тому числі у вагітних) з усіх представників класу макролідів, є азитроміцин, з урахуванням його не тільки доведеної ефективності, а й високої безпеки для матері та плоду (Lanjouw E. et al., 2010; Workowski KA et al., 2010). Враховуючи те, що хламідійна інфекція є одним із основних факторів розвитку запальних захворювань органів малого тазу (які, у свою чергу, призводять до таких серйозних ускладнень, як безпліддя, ектопічна вагітність, передчасні пологи, інфекції новонароджених), <p>На сьогоднішній день азитроміцин є єдиним із сучасних макролідів, для якого накопичено та проаналізовано достатній обсяг інформації щодо застосування у період вагітності, що дозволяє обґрунтовано судити про його безпеку та ефективність у даної категорії пацієнтів. Азитроміцин через особливості структури виділений в окрему групу азалідів і має досить високу активність in vitro щодо більшості збудників ІПСШ, а його антихламідійна активність у багато разів вища, ніж інших макролідів. Завдяки досягненню високої терапевтичної концентрації азитроміцину в тканинах вже після одноразового прийому стандартної дози антибіотика та збереження її в місцях запалення не менше 5 днів, можливе ефективне лікування урогенітальної хламідійної інфекції шляхом одноразового прийому антибіотика внутрішньо у дозі 1,0 г. <p>Азитроміцин та еритроміцин відносять до категорії У ризику застосування у період вагітності, відповідно до класифікації Управління з контролю за якістю харчових продуктів та лікарських препаратів США (Food and Drug Administration – FDA). Однак, як встановлено, у дітей, чиї матері приймали еритроміцин у період вагітності, може бути підвищений ризик уроджених вад розвитку (Källén BA et al., 2005). Крім того, при прийомі еритроміцину досить часто виникають небажані явища з боку шлунково-кишкового тракту, які значною мірою впливають на комплаєнс. Як показують дослідження, азитроміцин характеризується значно кращою переносимістю порівняно з еритроміцином, порушення з боку шлунково-кишкового тракту при його застосуванні відзначені набагато рідше (Hop¬kins S., 1991).</p> <p>Метааналіз 12 рандомізованих клінічних випробувань азитроміцину порівняно з доксицикліном при лікуванні урогенітального хламідіозу показав однакову ефективність терапії (97% та 98% відповідно). Таким чином, азитроміцин краще застосовувати у пацієнтів, для яких дотримання багатоденного режиму лікування неможливе або проблематичне (Workowski KA et al., 2010). За даними метааналізу 8 рандомізованих контрольованих випробувань E. Pitsouni та співавторів (2007), азитроміцин (в дозі 1,0 г одноразово) за ефективністю не поступався 7-денним курсам лікування препаратами порівняння — еритроміцину/амоксициліну при лікуванні мікробіологічно підтвердженої інфекції. <p>Крупномасштабні дослідження ефективності та безпеки джозаміцину у вагітних не проводилися, категорія ризику для нього FDA не визначена, отже він не віднесений ні до препаратів першого ряду, ні до альтернативних лікарських засобів для застосування при вагітності (Lanjouw E. et al., 2010).</p> <p>Левофлоксацин та офлоксацин можуть бути розглянуті як альтернатива, проте не мають переваг у режимах дозування та тривалості застосування (Workowski KA et al., 2010).</p> <p>Генітальна мікоплазмова інфекція</p> <p>Статті як чоловіків, так і жінок, часто колонізовані мікоплазмою/уреаплазмою, більшість видів яких не є абсолютними патогенами. Їх відносять до групи резидентів, які постійно присутні в урогенітальному тракті людини та асоційовані з ІПСШ. Передаючись статевим шляхом, вони за певних умов викликають інфекційно-запальні процеси в сечостатевих органах, частіше в асоціації з іншими патогенними або умовно-патогенними мікроорганізмами (Taylor-Robinson D., 1995; 2002; Björnelius E. et al., 20 /p> <p>В даний час доведено етіологічну роль єдиного виду мікоплазм у патогенезі інфекцій сечостатевих шляхів у людини — Mycoplasma genitalium (M. genitalium).</p> <p>Важливо відзначити, що M. genitalium існує частіше незалежно від Chl. trachomatis (Taypor-Robinson D., 1995). Спектр чутливості до антибіотиків вони однакові. Так, азитроміцин щонайменше у 100 разів активніший in vitro щодо М. genitalium у порівнянні з препаратами групи фторхінолонів або тетрациклінів (Hannan PC, 1998).</p> <p>Згідно з даними Європейського керівництва з ведення пацієнтів з інфекцією, викликаною Chl. trachomatis, азитроміцин також рекомендований при лікуванні запальних захворювань, обумовлених M. genitalium, за схемою 1 г одноразово або 500 мг на 1 день і по 250 мг протягом ще 4 днів (Lanjouw E. et al., 2010; Workowski KA et al., 2010). Доксициклін слабоактивний щодо M. genitalium. Як свідчать результати досліджень, азитроміцин є кращим у лікуванні інфекцій, викликаних M. genitalium, у чоловіків, порівняно з еритроміцином/доксицикліном, які в багатьох випадках не призводять до ерадикації збудника (Wikström A., Jensen JS, 2006).</p> > <p>Урогенітальний трихомоніаз</p> <p>Ще однією з найпоширеніших ІПСШ є урогенітальний трихомоніаз, що викликається Trichomonas vaginalis — одноклітинним найпростішим мікроорганізмом класу джгутикових. Зараження відбувається при статевому контакті з хворим, а також при проходженні новонародженого через родові шляхи. Інкубаційний період від 3 днів до 3-4 тижнів.</p> <p>Як правило, частіше зі скаргами на характерні симптоми звертаються жінки, оскільки у них клінічна картина більш очевидна: сіро-жовті виділення з піхви, свербіж, печіння в області зовнішніх статевих органів, набряклість та гіперемія вульви, піхви та шийки матки, дизурія , ерозивно-виразкові ураження, біль унизу живота. У чоловіків симптоматика зазвичай торпідна: дизурія, мізерні виділення з уретри, свербіж в ділянці уретри, біль у промежині, що іррадіює у пряму кишку, зрідка гематоспермія. Встановлено, що у 10–50% хворих на урогенітальний трихомоніаз протікає безсимптомно. Можливий несприятливий вплив захворювання на результат вагітності — ранній розрив плодового міхура та передчасні пологи.</p> <p>Лабораторна діагностика урогенітального трихомоніазу полягає у мікроскопічному дослідженні нативного (в темному полі) або забарвленого препарату.</p> <p>Лікування призначають як за наявності клінічних проявів, так і при безсимптомному перебігу захворювання. Препаратами вибору є лікарські засоби групи нітроімідазолів (метронідазол, тинідазол, орнідазол).</p> <p>Сифіліс</p> <p>Сифіліс — інфекційне захворювання, що викликається грамнегативною спірохетою Treponema pallidum (T. pallidum), що передається переважно статевим шляхом (інші шляхи передачі інфекції — трансплацентарний, трансфузійний, рідко — побутовий) і що характеризується періодичністю течії.</p> <p>Виділяють:</p> <ul> <li>первинний сифіліс;</li> <li>вторинний сифіліс;</li> <li>прихований ранній сифіліс (<2 років від моменту інфікування);</li> <li>прихований пізній сифіліс (≥2 роки з моменту інфікування);</li> <li>третинний сифіліс (активний, прихований);</li> <li>вроджений сифіліс (сифіліс плода, ранній, пізній, маніфестний, прихований);</li> <li>вісцеральний сифіліс;</li> <li>сифіліс нервової системи (нейросифіліс) (безсимптомний нейросифіліс, менінгеальний та/або васкулярний нейросифіліс (церебральний (менінгіт, інсульт), спінальний (менінгоміеліт, інсульт)), паренхіматозний нейросифіліс (спинна сухотка, прогресивний параліч, атрофія). </li> </ul> <p>Після інфікування слідує інкубаційний період тривалістю 3–4 тижні, потім — первинний сифіліс, який характеризується появою в місці проникнення збудника твердого шанкеру. Клінічні ознаки шанкра - ерозія (рідше виразка) овальної або округлої форми, безболісна, з гладким блискучим дном, м'ясо-червоного кольору, зі мізерним відокремленим, ущільненням в основі ерозії щільно-еластичної консистенції. Первинний сифіліс характеризується послідовним наростанням клінічної симптоматики: одностороннім лімфаденітом (безболісним, рухомим, щільно-еластичною консистенцією) на стороні розташування шанкеру, потім - двостороннім лімфаденітом. Через 3-4 тижні стають позитивними стандартні серологічні реакції, ще через 1 тиждень розвивається поліаденіт, а ще через 1 тиждень - починається вторинний період сифілісу. Останній характеризується появою рясних висипань на шкірі та слизовій оболонці. Появі висипів може передувати нездужання, підвищена втома, головний біль, помірне підвищення температури тіла. Висипання при вторинному сифілісі переважно розеолозні, папульозні, можуть бути пустульозними. При вторинному рецидивному сифілісі можливі лейкодерма, сифілітичне дрібноосередкове облисіння.</p> Через кілька тижнів висипання мимоволі дозволяються: настає прихований (латентний) період сифілісу. Загалом вторинний період сифілісу триває 3–4 роки, за цей час клінічні прояви кілька разів рецидивують, стаючи менш вираженими. У міжрецидивні періоди встановлення діагнозу сифілісу можливе лише на підставі позитивних серологічних реакцій. Третинний період сифілісу може розвинутися через десятиліття. Прояви третинного сифілісу можуть бути бугорковими або гуммозними, залишаючи по собі рубець.</p> <p>Інфікування нервової системи відбувається досить рано протягом кількох тижнів/місяць після зараження. Зміни складу спинномозкової рідини спостерігаються вже при первинному сифілісі, а серед хворих на латентний сифіліс — у 10–30% випадках.</p> <p>Діагноз прихованого сифілісу встановлюють за відсутності у пацієнта специфічних проявів з боку шкіри, слизових оболонок, внутрішніх органів, нервової системи та опорно-рухового апарату. Діагноз ґрунтується лише на позитивних серологічних реакціях. При неможливості визначити давність захворювання встановлюють діагноз прихованого неуточненого сифілісу.</p> <p>Ранній та пізній уроджений сифіліс може протікати з клінічними проявами або приховано. Передача сифілісу залежить від його стадії у вагітної, терміну вагітності, при якому виявлено сифіліс та розпочато лікування, а також ефективності останнього. При ранньому маніфестному вродженому сифілісі клінічна картина проявляється у вигляді сифілітичної пухирчатки, дифузної інфільтрації Хохзінгера, специфічного риніту, остеохондриту довгих трубчастих кісток. В даний час переважно відзначають випадки раннього прихованого вродженого сифілісу, коли встановлення діагнозу ґрунтується на серологічних ознаках та обов'язковому зіставленні їх із серологічною картиною матері. Патогномонічні ознаки пізнього вродженого сифілісу включають тріаду Гетчінсона (паренхіматозний кератит, вроджено-сифілітичний пізній лабіринтит, деформація зубів). <p>Діагноз сифілісу встановлюють на підставі клінічної картини, виявлення T. pallidum у відокремлюваному сифіліді (мікроскопія нативних препаратів у темному полі), позитивних результатів серологічних тестів. Варто зазначити, що крім спіралеподібної форми, T. pallidum може існувати у вигляді цист і L-форм, які є формами виживання та розмноження мікроорганізму в несприятливих умовах середовища. L-трансформація відбувається під впливом впливу хімічних речовин (антибіотики, сульфаніламіди), фізичних факторів та факторів імунітету. При усуненні L-трансформуючого агента L-форми можуть реверсувати вихідну спіралеподібну форму. Таку особливість T. pallidum слід враховувати у випадках неповноцінного перерваного лікування, невстановленого джерела зараження, трактування діагнозу прихованого сифілісу, серорезистентності. Латентні періоди сифілісу пов'язують із зменшенням кількості збудника в організмі та переважанням змінених форм. Цисти мають антигенну активність і за їх наявності в організмі як нетрепонемні, так і трепонемні серологічні тести позитивні. L-форми не мають антигенної активності або надають її частково, за їх наявності в організмі всі серологічні тести можуть бути негативними, позитивними можуть залишатися тільки трепонемні тести. Тому у венерології існують такі поняття, як серорезистентність, клінічний та серологічний рецидив.</p> L-форми не мають антигенної активності або надають її частково, за їх наявності в організмі всі серологічні тести можуть бути негативними, позитивними можуть залишатися тільки трепонемні тести. Тому у венерології існують такі поняття, як серорезистентність, клінічний та серологічний рецидив.</p> L-форми не мають антигенної активності або надають її частково, за їх наявності в організмі всі серологічні тести можуть бути негативними, позитивними можуть залишатися тільки трепонемні тести. Тому у венерології існують такі поняття, як серорезистентність, клінічний та серологічний рецидив.</p> <p>Основу лікування сифілісу складають препарати пеніциліну. Розрізняють пеніцилін тривалої дії (бензатину бензилпеніцилін), середньої тривалості (бензилпеніцилін, прокаїн) та короткої дії (бензилпеніцилін). Схеми лікування сифілісу передбачають курсову дозу залежно від тривалості (стадії) захворювання. При давності інфекції 1 року лікування препаратами тривалої дії підвищує ризик несприятливого результату, розвитку серорезистентності, тому в таких випадках доцільно застосування лікарських засобів середньої тривалості дії або водорозчинної форми бензилпеніциліну короткої дії. Таким чином, за наявності у пацієнта пізніх проявів вторинного сифілісу (алопеція, лейкодерма, гіпертрофічні папули, широкі кондиломи), <p>Проблемі лікування сифілісу у вагітних на даний час приділено значну увагу, оскільки на сьогодні принципова не тільки проблема непереносимості препаратів пеніциліну, а й збільшення числа випадків серорезистентності при їх застосуванні, у тому числі у цієї категорії хворих. Тому дуже актуальним є вибір альтернативних препаратів — напівсинтетичних пеніцилінів (оксацилін, ампіцилін), цефтріаксону, макролідів.</p> <p>Лікування вагітним слід призначати з урахуванням можливого проникнення антимікробних препаратів через плаценту та ризику їх несприятливого (тератогенного чи токсичного) впливу на плід. Так, з урахуванням виявленого слабкого тератогенного ефекту еритроміцину, його застосування в період вагітності слід уникати при лікуванні будь-якої ІПСШ, у тому числі сифілісу. Як ефективну та безпечну альтернативу в даному випадку розглядається азитроміцин.</p> <p>За даними метааналізу 4 рандомізованих контрольованих випробувань, проведеного ZG Bai та співавторами (2008), застосування азитроміцину у хворих на ранній сифіліс дозволило досягти більш високого рівня лікування порівняно з бензатином пеніциліном G протягом тривалого періоду спостереження.</p> <p>Показання до профілактичного лікування дітей включають: відсутність лікування, пізно розпочате або недостатнє специфічне лікування матері; відсутність профілактичного лікування матері за наявності показань. Профілактичне лікування дітей та лікування раннього вродженого сифілісу проводять препаратами пеніциліну, напівсинтетичними пеніцилінами, цефтріаксоном.</p> <p>Гонококова інфекція</p> <p>Спостережуване останнім часом зниження захворюваності на гонорею навряд чи можна вважати істинним. Переважно це пов'язано з недореєстрацією хворих, переважанням хронічної гонореї у жінок, у яких захворювання зазвичай протікає безсимптомно або з мінімально вираженими клінічними проявами і виявляється лише під час профілактичних оглядів або розвитку ускладнень.<br />Збудником гонореї є Neis¬seria gonorrhoe gonorrhoeae) - грамнегативний аеробний диплокок. Описані L-форми збудника, реверсія яких у вихідну форму може спричинити рецидив інфекції. В даний час у всьому світі відзначають збільшення числа штамів N. gonorrhoeae, які продукують β-лактамазу.</p> <p>Інфікування відбувається при статевому контакті з хворим, при проходженні немовляти через родові шляхи, побутовим шляхом через предмети догляду. Інкубаційний період становить від 1 до 1 міс. Можливе лімфогенне та гематогенне поширення збудника з ураженням різних органів та систем. До неускладнених форм гонореї нижніх відділів сечостатевої системи відносять уретрит, цистит, цервіцит, вульвовагініт. Симптоматика гострого процесу включає дизурію; гнійно-слизові та гнійні виділення з сечівника, цервікального каналу, піхви; свербіж, печіння, дискомфорт у сфері зовнішніх статевих органів. До ускладнених форм гонореї відносять: абсцедування периуретральних та придаткових залоз, ендометрит, метроендометрит, сальпінго-оофорит, пельвіоперитоніт, простатит, епідидиміт, орхіт. <p>Діагноз гонореї встановлюють на підставі клінічних даних, анамнезу, лабораторних даних. Лабораторні дослідження включають: мікроскопічне дослідження з забарвленням за Грамом мазків з уретри, цервікального каналу, пряма кишка, а також бактеріологічне дослідження. У жінок обов'язково до плану обстеження включають бактеріальний посів, необхідний для диференціації банальних коків, що входять до складу нормальної мікрофлори піхви, і гонокока.</p> <p>Засобами вибору в лікуванні гонореї є антибіотики, активні щодо N. gonorrhoeae — препарати цефтріаксону, офлоксацину, спектиноміцину, цефодизиму, азитроміцину.</p> <p>Аногенітальна герпетична вірусна інфекція</p> <p>Аногенітальна герпетична вірусна інфекція — хронічне рецидивне вірусне захворювання, яке переважно передається статевим шляхом і характеризується ураженням шкіри та слизової оболонки сечостатевих органів. Збудником генітального герпесу є вірус простого герпесу 1-го (ВПГ-1) та 2-го (ВПГ-2) типу, яким, як відомо, інфіковано 65-90% населення земної кулі. При інфекції, спричиненій ВПГ-1, зазвичай відбувається ураження шкіри відкритих частин тіла (особа, кінцівки), слизової оболонки очей, порожнини рота, верхніх дихальних шляхів, а ВПГ-2, що потрапляють в організм людини переважно статевим шляхом, – шкіри та слизової оболонки. статевих органів. ВПГ здатний до латентного існування з подальшою реактивацією, що є причиною рецидивів.</p> <p>Прояви аногенітальної герпетичної вірусної інфекції можуть бути різного ступеня вираженості з характерною появою бульбашок, ерозій, скоринок, часто поряд із нездужанням, головним болем, субфебрилітетом, порушенням сну, нервозністю. У жінок вогнища ураження розташовані в області промежини, на малих та великих статевих губах, кліторі, піхві, шийці матки. У чоловіків звичайною локалізацією є головка статевого члена, крайня плоть, вінцева борозна, область зовнішнього отвору уретри або всередині неї, область промежини та сідниць. Інфекція, обумовлена ​​ВПГ-2, характеризується більш раннім та частим розвитком рецидивів, ніж ВПГ-1. Виникненню рецидиву захворювання сприяють зниження імунітету, переохолодження, супутні захворювання, медичні маніпуляції.</p> <p>Діагностика аногенітальної герпетичної вірусної інфекції включає вірусологічні, молекулярно-генетичні методи, виявлення антигенів ВПГ, електронну мікроскопію. Основними лікарськими засобами в терапії при аногенітальній герпетичній вірусній інфекції є специфічні противірусні препарати системного застосування індуктори інтерферону, імуномодулятори.</p> <p>За матеріалами http://www.umj.com.ua</p> <div id=