Особливості лікування хронічного етмоїдиту: про що важливо знати

Хронічний етмоїдит у більшості випадків є результатом недостатньо ефективно пролікованого гострого етмоїдиту. Оскільки гратчастий лабіринт займає «центральне» становище серед усіх навколоносових пазух, етмоїдит з високою ймовірністю може розвинутися як вторинне захворювання на фоні запалення інших носових пазух. Переходу гострого запалення слизової оболонки решітчастого лабіринту в хронічний можуть сприяти такі фактори, як деформації носової перегородки, наявність аденоїдних вегетацій, ослаблення імунітету організму тощо. Лікування хронічного етмоїдиту є набагато складнішим процесом, який має свої особливості, про які розповідає estet-portal.com.

Патоморфологічні особливості перебігу хронічного етмоїдиту

Перш ніж говорити про лікування хронічного етмоїдиту, необхідно розібратися в патоморфологічних особливостях його перебігу. Найчастіше зустрічаються такі форми цього захворювання, як катарально-серозна, гнійна і гіперпластична. Характерною особливістю цих форм хронічного етмоїдиту є поліпозна метаплазія слизової оболонки в області середнього носового ходу, що розвивається як результат тривалого її подразнення патологічним відокремленим. Найчастіше виникають множинні поліпи різних розмірів, які обтурують носові ходи. Таким чином, механізми гострого та хронічного етмоїдитів значно відрізняються, що і зумовлює особливості лікування хронічного етмоїдиту.

Методи консервативного лікування хронічного етмоїдиту

Консервативного лікування хронічного етмоїдиту може бути достатньо для лікування пацієнта лише у разі неускладненого перебігу захворювання. Насамперед пацієнту призначається антибактеріальна терапія із застосуванням антибактеріальних препаратів широкого спектра дії. З метою зменшення набряку слизової оболонки та відновлення відтоку з приносових пазух рекомендується застосування судинозвужувальних препаратів у вигляді різних аерозолів або крапель. Високоефективними є комбіновані препарати, що містять анальгетики, антибактеріальні та судинозвужувальні препарати. Як додаткова терапія використовуються фізіотерапевтичні процедури: УВЧ, ендоназальний електрофорез і так далі.

Етапи проведення хірургічного лікування хронічного етмоїдиту

При відсутності належного ефекту від консервативних методів лікування, а також у разі виникнення ускладнень рекомендується проведення хірургічного лікування хронічного етмоїдиту. Ендоназальне розтин осередків решітчастого лабіринту з поліпотомією проводять під місцевою анестезією в кілька етапів:

1. На першому етапі за допомогою спеціальної петлі або закінчених носових щипців роблять видалення поліпів, створюючи, таким чином, доступ до гратчастого лабіринту.
2. Шляхом надлому середньої носової раковини або видалення її гіперплазованого переднього кінця розширюють середній носовий хід.
3. Послідовно спереду частково розкривають передні та середні осередки гратчастого лабіринту за допомогою конхотома, носових щипців або інструменту Гартмана.
4. Якщо уражені й задні осередки решітчастого лабіринту, шляхом проникнення через базальну  платівку середньої носової раковини розкривають весь ґратчастий лабіринт. до клиноподібної пазухи, створюючи таким чином умови для достатньо дренування носових ходів.

Важливі особливості лікування хронічного етмоїдиту

З метою максимально ефективного лікування та досягнення повного одужання пацієнта, необхідно враховувати такі особливості лікування хронічного етмоїдиту:

• виробляється часткове розтин уражених осередків гратчастого лабіринту, оскільки найчастіше цього достатньо для досягнення нормальної санації пазухи на фоні консервативного лікування;
• рекомендується проведення оперативного втручання під контролем оптичних систем, оскільки ендоназальна ендоскопічна хірургія дозволяє повністю провести санацію патологічного вогнища під контролем зору;
• для запобігання рецидивам після поліпотомії, що зустрічається досить часто, рекомендується призначення пацієнтам у післяопераційному періоді глюкокортикостероїдів протягом 3-5 місяців, а також імуномодуляторів;
• дуже обережно необхідно ставитися до процесу проникнення інструменту через ситоподібну пластинку гратчастої кістки в порожнину черепа, оскільки це може призвести до серйозних ускладнень. Уникнути цього допоможе знання всіх топографічних особливостей будови ґратчастої кістки.